Починаючи з XIV і до XVII століття духовним і культурним центром на правобережних українських землях був Острог – столиця князів Острозьких. Визначні пам’ятки архітектури, перша слов’янська Біблія, видана у місцевій друкарні, перший на східнослов’янських теренах вищий навчальний заклад принесли цьому місту всесвітню славу.
Місто було убезпечено не лише власними фортечними мурами і сторожовими вежами, але й укріпленими передмістями. Одне з таких передмість – поселення-фортеця Межиріч. Воно знаходиться за три кілометри від Острога – біля злиття річок Збитенки та Вілії. Таке географічне розташування і зумовило назву поселення. Оточене з трьох боків водою, а з четвертого штучними ровами, воно було дуже зручне для ведення оборони.
З ХІІІ століття тут існує православний монастир. Його заснували монахи Києво-Печерського монастиря, які прийшли на ці землі після розорення Києва ордами Батия.
У XIV столітті Волинь входила до складу Великого князівства Литовського. Князь Федір – син родоначальника династії князя Данила – обіймав посаду Луцького старости. Він був вірним сподвижником Великого князя Литовського Ягайла – за що останній подарував Федору кілька міст з прилеглими селищами, серед них і Межиріч. З того часу воно стало південним щитом Острога.
Новий господар звів у Межирічі дерев’яний замок, обніс його земляними валами із частоколом. Посеред двору поставив дерев’яний Свято-Троїцький храм. І першим, від кого довелося боронитися князю Федору, був його колишній благодійник. Приєднавши Литовське князівство до Польщі, Ягайло вступив на польський королівський престол. Донедавна поборник Православної віри, тепер він активно насаджував на українських землях латинський обряд. Першим став проти цього Федір Острозький. Здійснивши ряд блискучих воєнних походів проти Польщі, він виганяє з українських міст поляків і примушує короля Ягайла законодавчо закріпити на території Литовського князівства за православними права, рівні з католиками. Успіхи у воєнних та дипломатичних справах викликали повагу до князя навіть у його супротивників. Але Федора земна слава вже не цікавить і він віддаляється у Києво-Печерський монастир, де приймає чернецтво з іменем Феодосій.
Історія не зберегла детальних відомостей про діяльність Межиріцької Свято-Троїцької обителі. Ймовірно, це був невеличкий монастир, головним завданням якого було духовне окормлення княжого дому. Після пожежі у XV столітті, що повністю знищила храм, на його місці постав кам’яний собор. Будівельним матеріалом для нової споруди був камінь – пісковик з місцевих кар’єрів. За зразок для будівництва взяли Свято-Богоявленський собор, зведений кількома роками раніше на Замковій горі у сусідньому Острозі. На той час Богоявленський та Троїцький собори були найбільшими православними храмами, зведеними на українських землях.
З XIV-го і до XVII-го століття династія князів Острозьких виступала ревними захисниками Православної віри на підвладних їм землях. Підтримувати чернечі обителі – особливо Межиріцьку – вони вважали своїм прямим обов’язком.
Проте з XVII століття православна Волинь втрачає своїх головних захисників. Син князя Василя-Костянтина Іван переходить у католицтво. Отримавши у спадок село Межиріч, Януш (так тепер іменував себе молодий Острозький князь) передає Свято-Троїцький монастир католицькому ордену францисканців. Православні ченці змушені були полишити рідні стіни.
Януш надумав кардинально перебудувати поселення. Монастир він перетворив на фортецю, зведену за останнім словом фортифікаційного мистецтва. Обніс її новим кам’яним муром завдовжки більш як чотириста метрів із п’ятьма вежами. Укріплення мало захищати господарів як від зовнішніх ворогів – татарських орд, так і внутрішніх негараздів: міжфеодальних сутичок та народних заворушень. До Троїцького храму з північного і південного боку прибудували двоповерхові корпуси з чотирма триярусними вежами. Таким чином собор з обома прибудовами перетворився на цитадель. У той час у Межиріч можна було потрапити лише через дві в’їзні брами. Одна з них – Ізяславська – збереглася до наших днів.
За часів правління Януша поселення отримує Магдебурзьке право – відтепер Межиріч офіційно іменується містом. Новий статус давав йому право, зокрема, на будівництво міської ратуші та лазні, а також дозволяв двічі на рік проводити тут ярмарки.
До сьогодні у Межиричі збереглася піч, складена поруч із палацом ще на початку XVII століття. Це єдина в Україні споруда такого типу, що повністю збереглася.
Ієродиякон Давид (Русинчук), насельник Свято-Троїцького монастиря: «Вона взагалі мала захисне значення. Раніше всередині неї знаходився металічний чан, у якому варилась смола. Часто на територію монастиря були набіги татарів, тому, коли вороги підступали під стіни, то як раз смола, яка варилася в цій старовинній печі, із земляного насипу валу виливалась на ворогів».
У мирний час піч пристосовували під кузню. Коли в палаці Януша влаштовувались бенкети, тут смажили дичину. Взимку, в люті морози, біля багаття, розкладеного у печі, грілася варта.
XVI – XVII століття для правобережної України були періодом безперервних війн. Польська шляхта нищила православні храми або перетворювала їх на костели, народ примушували зректися своєї віри. Але люди не хотіли з цим миритися. Доведені до відчаю, вони приєднувалися до козаків і йшли проти своїх гнобителів. У XVII столітті, під час одного з козацьких походів, у Межирічі було знищено майже всі міські будівлі, у числі яких і княжий замок. Утім, монастир, хоч на той час він не був православним, козаки не зруйнували, але вигнали звідти його насельників. Загалом же, за часи перебування святині у руках монахів-францисканців, обитель закривалася тричі.
Ієродиякон Давид (Русинчук), насельник Свято-Троїцького монастиря: «Перше закриття храму було  коли гетьман України Богдан Хмельницький ішов на битву під Берестечко, він в 1648 році завітав на це місце. Монахам-францисканцям настільки дістається, що вони лишають цю територію. Вдруге храм закривається, коли тут у 1820 році спалахнула пожежа і жителі не в змозі відновити тої неповторної краси, за власним бажанням залишають ці стіни і розходяться по навколишніх місцях Волині. Під час цього пожару зазнає втрат вщент монастирська бібліотека, яка налічувала понад 1900 творів церковних видань. І втретє храм закривається за царським указом».
Після Третього поділу Польщі наприкінці XVIII століття Волинь увійшла до складу Російської імперії. Троїцький храм повернули православним, але діяв він як парафіяльний. На початку ХХ століття собор капітально відремонтували. Під керівництвом художника Єрмакова у 1900 році його наново розписали. До сьогодні у храмі збереглися різьблені кіоти, що прикрашають образи на іконостасі та на колонах. За однією з версій, ці кіоти подарувала монастирю Російська імператриця Катерина ІІ ще у часи, коли тут жили католицькі ченці.
Найбільшим скарбом обителі є чудотворна ікона Божої Матері «Життєподательниця». Це колишня родова святиня князів Острозьких. За однією з версій цей образ у XIV столітті подарував їм як благословення за турботи та охорону святого Православ’я Константинопольський Патріарх. Останній з Острозьких князів Януш, який не мав нащадка, передав ікону обителі.
Ієродиякон Давид (Русинчук), насельник Свято-Троїцького монастиря: «В 1997 році на Священному Синоді УПЦ було встановлено день вшанування межиріцької ікони. Вона святкується в 6 неділю після Пасхи у вівторок. Це вівторок перед Вознесінням Господнім. З другої сторони цієї ж ікони – з тильної сторони – на даний час збереглися вотиви – тобто металеві пластинки, бляшечки, на яких відображені людські органи. Люди, коли отримували допомогу і зцілення, вони просили майстрів, які відображали той чи інший орган на металі і кріпили з другої сторони ікони.
Перебування волинських земель протягом ХХ століття спочатку у складі Польщі, а пізніше – Радянського Союзу, не сприяло відродженню чернечого життя у обителі. Для місцевої влади було краще, аби монастирські приміщення залишались порожніми, руйнуючись від часу, тільки б не передавати їх Церкві. Віруючим дозволялося лише звершувати богослужіння у храмі та пасивно спостерігати, як поступово руйнується старовинний ансамбль. Ченці змогли повернутися в обитель тільки 1991 року. Сьогодні у колишній князівській резиденції знову діє православний чоловічий монастир. Древня святиня, сучасниця Острозьких князів, зажила своїм повноцінним життям.