Чеснота милосердя  - є найвищою із поміж усіх інших чеснот, властивих людській душі. Її, як зернятко-насіння, заклав Творець в душу кожної людини. Тепер саме від кожного з нас залежить, чи проросте в нашій душі це зернятко, чи ростиме воно, набираючись сил від наших добрих справ і богоугодних дій, чи принесе врешті добрий і спасительний плід, чи можливо, так і залишиться у нерозвинутому стані нашої сухої і черствої душі, не орошеної вірою та доброчинством.
В євангелії від Матфея ми читаємо слова, сказані Господом Іісусом Христом в Нагорній проповіді – квінтесенсії всього Спасителевого вчення: „Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть”.
Помилування – ось яка висока нагорода, яку Господь обіцяє милостивим.
 
Хто виконує заповідь Христову про любов і милосердя, той виконує увесь християнський закон. Це не наше, людське, міркування. Це  - вчення слова Божого.
Апостол Павел говорив навіть по відношенню до самого себе, що якими б дарами чи чеснотами він би не володів, але без любові вони були б порожнім звуком, міддю дзвенящою. В посланні до Коринфян він писав: „Якщо я навіть і роздам усе своє майно, а любові не матиму, не буде мені від того ніякої користі”.
Дивні плоди приносить ця священна і найвеличніша чеснота, заповідана нам нашим Господом і Спасителем.
 На протязі всього свого земного життя ми звертаємося до Бога з проханнями та мольбами про прощення наших гріхів. Слово ж Боже вказує що їх ми можемо спокутувати справами милосердя.
 Є таке широковідоме в народі прислів’я: „що посієш, те й пожнеш”. Можливо не всі знають, що це перефраз із послання апостола Павла: „Хто сіє скупо, той скупо і пожне, а хто сіє щедро, той і пожне щедро”. Якщо ми бажаємо для себе милосердя Божого, то повинні і прикрашати свою душу справами милосердя. Адже саме вони будуть нашими свідками на Останньому суді, коли Господь скаже: „Те що ви зробили одному із братів Моїх менших, те зробили Мені”.
Якщо ви хочете, щоб благословіння Боже спочивало на вас, на ваших дітях та потомках, щоб Господь не залишав вас і ваші сім’ї Своєї Божественної опіки, необхідно бути співчутливими та милосердними. Саме про це говорив святий пророк і псалмоспівець Давид: „Я не бачив праведника залишеним, і нащадків його, які б просили хліба. Він милує і подає, і потомство його в благословінні буде”.
Сіючи навколо себе насіння любові і милосердя, ми ніби зобов’язуємо Господа милістю Його до себе. Те що ми подаємо убогому, голодному, нужденному; те що ми робимо страждущому, плачущому, втішаючи його, прикликає благословіння Боже на нас. Святе Письмо відкриває нам велику таємницю взаємовідносин Бога і людини, воно говорить устами пророка: „Хто милує убогого, той в борг дає Богові”. А Господь, ми знаємо, є завжди щедрим у своєму батьківському воздаянні.
Хто із нас не хотів би, щоб в дні скорбот, хвороби чи випробувань, Господь не проявив би до нас свого милосердя? Певен, таких не має. А чи можливо це? Звичайно ж можливо. Адже „Блаженний, хто думає про бідного. – Співає пслмоспівець. – В день біди позбавить його Господь. Господь збереже його, і збереже його життя... Господь укріпить  його у хворобі”.
Той,  хто кривдить бідного, убогого, того хто потребує нашого співстраждання, хто робить своє серце закритим до горя свого брата, той в особі свого ближнього кривдить Самого Господа Бога. Апостол Яков пише, що суд без милості, чекає того, хто  не проявив милості.
Якщо Господь попускає бути посеред нас на землі і вбогим, і плачущим, і голодним, і засмученим, то це не лище тому, що він випробовує віру та любов до Бога тих, кого Він відвідує цими випробуваннями. Але і для того, щоб наше серце відкрилося до справ любові і милосердя, щоб навчилося цих чеснот та вкорінилося в них.
Ми ж в свою чергу не повинні позбавляти себе можливості допомогти тому, хто чекає від нас духовної чи тілесної допомоги. Ми повинні навіть самі шукати таких приводів, щоб серце наше збагачувалося добрими справами, щоб інші, дивлячись на наші добрі діла, прославляли нашого Небесного Отця.
Адже малим ми придбаємо велике. Тимчасовим – вічне. Тлінним – нетлінне.
  
За справи милосердя Господь обіцяє нам саму велику нагороду, яку лише може отримати християнська душа, - помилування, а отже спасіння.
Нехай життя кожного з нас щодня збагачується тими добрими справами, які притягують люблячий погляд Отця Небесного, тими чеснотами і справами, які складають прикрасу людського життя. Ці наші справи принесуть і нам грішним, безцінне щастя, ні з чим не порівнянну радість, не земну, не швидкоминучу, а радість вічну – бути помилуваними Господом, і з Ним в безкінечних віках насолоджуватися радістю вічного спілкування.
Помагай нам в цьому Бог.